«Я наново познайомилася із собою-мамою», — ведуча телеканалу «D1» Олеся Гаренко про власний досвід виживання на карантині
Як і більшість батьків України, почувши слово «карантин», я впала у відчай. Ну чесно… Вдосталь намилуватися посмішками своїх дітей, кайфувати від їх дзвінкого сміху, перелистувати неймовірні сучасні книги, поринути в дитинство за лего або малюванням — це все клас! На вихідних! Мені вистачало, правда. Принаймні я була в цьому впевнена.
Ну ок, короткі епізодичні ГРВІ, тривожний, але ніжний досвід лежання поруч з ослабленим малюком, колискові та лагідні нашіптування, рахування теплих вдихів і видихів, перебирання гарячих пальчиків — теж рахуються.
Але карантин, люди добрі, це ж 24 на 7? І нікуди не відвезти, нікого не попросити посидіти. Варіанту «до бабусі», я дала відсіч одразу. Бо ж, знаєте, батьки в мене одні, вони саме з групи ризику і я, врешті, маю на них величезні плани на літо, якщо (коли) все нарешті закінчиться.
Я встигла почитати фейсбук: пости мам, які одразу ж почали запевняти, як прекрасно і чудово побути з дітьми стільки часу! Скільки прекрасних забавок вони знають, в які віддалені парки вони нарешті сходять, скільки печива вона випечуть разом і…. відчула ще більший відчай. Це прекрасні жінки, вони все вміють робити разом із дітьми. Вони обходяться без мультиків. Вони встигають закривати безліч проєктів і розбирати завали у шафах. Вони слухають з тодлерами на руках онлайн-курси кращих коучів світу мовою оригіналу, качають і без того ідеальну попу і, годуючи немовля, підспівують польоту Валькірії і підтанцьовують під Пер Гюнта, бо ж яке щастя — Віденська опера транслює свої вистави безкоштовно. Вони — не я. Мені то все не по зубах.
Я не нию, пишу правду, як вона є. Якою вона була, коли я, як, думаю, і більшість з вас, вперше почула слово «карантин».
Сьогодні день, коли з дітьми зголосилися посидіти добрі друзі. Не контактні, не з-за кордону, чесно-чесно. А мені випала нагода швидко розібрати такі термінові завали, закінчити роботу над випуском «Більше Двох», який ми з Настею вважаємо суперважливим і просвітницьким, зробити кілька постів на Фейсбук, написати цю статтю. Ніхто не висить у мене на голові, я не чую мільйонне: «Ма, дивись!», ніхто не б’ється і не кричить. Сиджу і розумію, що маю дуже просту емоцію — сум. Я сумую. Я хочу до дітей так сильно, що присвячую їм цю статтю.
Так сильно, що не стала писати вкотре про важливість мити руки, тримати дистанцію і берегти літніх людей. Про це все чудово розповіли наші експерти. Я стала писати про те, що інколи наші страхи дуже ірраціональні. І я не про коронавірус. Бо не хотіти підхопити цю заразу і мати здорових батьків і дітей — то якраз цілковите раціо. Я про ті страхи, в яких ми собі не зізнаємося. Дуже страшно, здається, заново знайомитись зі своїми дітьми, страшно побачити, що не всю відповідальність можна перекласти навіть на найкращих у світі вихователів дитячого садочку. Страшно раптом зрозуміти, що вся твоя активність і незалежність молодої матусі, що викликає захоплення подруг — мильна бульбашка і величезна ілюзія. Бо вся твоя активність раптом зводиться до гри, хто перший добіжить до столу і встигне сховати шоколадку. А незалежність —смішно. Ти ще й яка залежна, мати! Залежна від того, як довго можеш дивитись на старшого, що танцює або грає виставу одного актора (Віденська опера, вибач!). Від того, як міцно зранку тебе обіймає молодший і як стрімко починає нарешті говорити (які там тренінги) Але чи страшна ця залежність? Для мене більше - ні!
І я сьогодні на боці всіх батьків, яким не дуже й легко дається цей карантин, але які точно впораються. І замість висновку, бо занадто високопарно це все вийшло, кілька спостережень, за які я вдячна карантину:
Мій чотирирічний син навчився рахувати майже до ста… завдяки миттю рук. Йому стало цікаво рахувати до 30, а в процесі і він сам здивувався від того, як легко «працюють» десятки з одиницями.
Він же майже опанував скейт. Йому лячно, але скейт — це круто! Тож якщо маєте змогу гуляти не на скупчених майданчиках, діставайте веліки, толокари, що заманеться, і гайда!
Ми всі разом опанували кілька дуже цікавих настільних ігор, чому я завдячую колезі Насті і її доньці Алісі. Заодно проанонсую наш випуск про корисні й цікаві дорослим (!) ігри з дітьми.
Мій дворічний мовчун починає потроху говорити. Не знаю, чи це спілкування зі мною так вплинуло, але маю таку підозру, бо надто часто каже «Ой! і «Ай-я-ай!».
Так, я тримаю себе у руках ;-) Тримайте і ви. І Будьте здорові!